Голодомор на Полтавщині: історичні свідчення
Слідкуйте за «Новини Полтавщини» в Google
Гуманітарна катастрофа українського народу 1932–1933 рр., відома сучасникам як Голодомор, – результат політико-економічного терору тоталітарної держави СРСР проти хліборобської верстви.
Про це повідомляють науковці Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського.
Наука подає головно статистичні дані про це багатомільйонне народовбивство, покладає вину за нього на вождів більшовицької партії у Москві, залишаючи осторонь буденні аспекти соціальної трагедії тодішнього українського села, зокрема і полтавського, мешканці якого були нерідко і жертвами, і виконавцями злочинних наказів влади.
Історична правда полягає в тому, що організаторами й рядовими виконавцями хлібозаготівельного терору на місцях зазвичай виступали односельці, прихильники влади, – комуністи, комсомольці, колгоспники-активісти. Їхні дії нерідко перетворювалися на зведення особистих рахунків, служили засобом дрібної наживи під час обшуків, трусів, реквізицій, конфіскацій. Ненависть і байдужість, зловживання владою, здирство і відверті пограбування процвітали як серед сільського, так і серед районного активу.
Усю зиму 1932–1933 рр. по селянських хатах і дворищах Полтавщини нишпорили «буксирні бригади» місцевих і заїжджих активістів (нерідко у супроводі духового оркестру), які відбирали все, що потрапляло на очі, навіть останні торбинки з борошном, пшоном, кукурудзою, квасолею, горохом та насінням льону. Домашньої птиці, телят, корів на той момент вже не залишилося: їх поїли переважно ще восени. Милосердя остаточно покинуло тоді душі полтавського селянства… Увійшовши до хати, активісти безцеремонно зверталися до старших: «Що, ви ще живі й досі? Не подохли?..». А звертаючись до найменших дітей, починали випитувати: «А що ви, дітки, сьогодні їли? А де батько брав те, що ви їли? Чи з-під стріхи, чи може одкопував з-під снігу?…». Озброєні особливими інструментами (штрикачами, щупачами, стукачами, розбивачами, колупачами, підважувачами і т.п.) активісти випробовували ґрунт довкола садиб на порушення в глибину, перевіряли городи, хати та хліви: стукали по печах, по стінах, колупали долівки у пошуках схованок із зерном, вивертали скрині, діжки, горщики.
Іноді «куркулів» і «підкуркульників» просто виганяли із власних хат, відібравши у них одяг і харчі, вантажили на сани, вивозили за село до яру чи до провалля і там демонстративно скидали їх у сніг, наче сміття на смітник… І в таких випадках ані сльози й голосіння дітей, жінок чи старих, ані прохання й моління – ніщо не допомагало. Виконавці були сліпі, глухі й безсердечні, бо такою була директива з Москви. Частину того, що бригада за день відбирала у приречених, передавалося до колгоспу, а частину – члени бригади ділили поміж себе.
Якщо до кінця 1932 року люди, хоча й мучилися, але здебільшого якось ще трималися, то вже з початком 1933 року голодна смерть почала косити людей десятками. На цьому фоні населення втрачало людський образ: звіріло, божеволіло, споживало в їжу котів, собак, птахів, стерво тяглової худоби, а з приходом весни – жаб, слимаків, полову, торішні жолуді, листя, кору, траву; переступивши заповіді Божі, вдавалося до людоїдства і трупоїдства.
Хто ще мав якісь сили – намагався рятуватися втечею до міст Полтавщини і промислового Донбасу. На дорогах стояли заслони. Залізничники під керівництвом агентів ОДПУ щоденно оглядали колію, підбирали небіжчиків і хоронили їх у глибоких траншеях обабіч. Населенням оволоділа цілковита байдужість. Тих, хто мерли по домівках, хоронили по дворах, городах, по садках та без хрестів на могилах; ховати на цвинтарі не дозволяла місцева влада, «трудоднів» за таку працю не записували. Нерідко поряд із небіжчиками клали до ями і знепритомнілих від голоду, тих, у кому ще теплилася остання іскра життя. За небіжчиками ніхто не плакав і не голосив. Актів про смерть від голоду не складалося, бо це було заборонено таємним розпорядженням московської влади.
Важко уявити, що пережили тоді люди на Полтавщині, і що то був за нелюдський жах, який невмолимо прирікав сотні тисяч здорових людей, дорослих і дітей, на повільне й неухильне умирання в тяжких муках голоду. У масштабі всієї України ця акція набрала характеру масової й дикої своєю жорстокістю колоніальної розправи над непокірною людністю. Бережімо пам’ять про них, бо сіючи байдужість і забуття ризикуємо повторити їх Скорбний Шлях.
Фото: Віталій Закладний
матеріал підготував/ла: Дмитро Кравченко
